Право апеляційного оскарження судових рішень у господарських справах

Згідно зі ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод^[1] кожна особа має право на справедливий і публічний розгляд її справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

При цьому, згідно зі ст. 13 Конвенції кожен, чиї права і свободи, викладені в цій Конвенції, порушуються, має право на ефективний засіб правого захисту у відповідному національному органі, навіть якщо та­ке порушення було вчинене особами, що діяли як офіційні особи.

З наведеного можна дійти висновку, що відмова у доступі до оскарження є відмовою в доступі до правосуддя, що з позиції міжнародного права є неприпустимим.

Право на судовий захист є конституційним правом людини згідно зі ст.55 Конституції України.^[2]

Однією з основних засад судочинства в Україні є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом (п.8 ч.1 ст. 129 Конституції України).

Головним завданням апеляційного оскарження є підтвердження іншим судом законності та обґрунтованості рішення або встановлення помилок, допущених судом першої інстанції та їх виправлення з метою належного захисту  прав та свобод особи. Апеляційний розгляд є додатковою гарантією   справедливості судового рішення та реалізації права на судовий захист.

Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах

П О С Т А Н О В А № 10

ПЛЕНУМУ ВИЩОГО СПЕЦІАЛІЗОВАНОГО СУДУ УКРАЇНИ

З РОЗГЛЯДУ ЦИВІЛЬНИХ І КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВ

 від 17 жовтня 2014 року

 

Про застосування судами законодавства про судові витрати

у цивільних справах

З метою забезпечення правильного й однакового застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах, керуючись  статтею 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановляє дати судам такі роз’яснення:

Про занепад принципу демократії. Про дух законів (De l'esprit des lois, 1748). Ш.Л. Монтеск`є.

Занепад принципу демократії має місце не лише тоді, коли зникає  дух  рівності,  а  й  тоді,  коли  дух  рівності  доводять  до  крайності і кожен прагне бути рівним тим особам, котрих обрали правити.

Тож народ, вирішивши, що не має сили терпіти навіть ту владу, яку сам доручив іншим, бажає все робити сам: розглядати питання замість сенату, виконувати закони замість посадовців і судити замість суддів.

Тоді  в  республіці  чесноти  більше  не  існує. 

Люди  бажають  виконувати  функції  посадовців,  тому  останніх  більше  не  поважають. Постанови  сенату  більше  нічого  не  важать,  тож  ніхто  більше  не зважає на думку сенаторів і, отже, на думку старійшин. А коли немає  поваги  до  старійшин,  не  буде  поваги  і  до  батьків;  чоловіки  не діждуться  шанобливого  ставлення  з  боку  дружин,  а  хазяїни  — послуху від слуг. Кожен буде пройнятий духом сваволі; виконання наказів сприйматиметься як такий же тягар, яким раніше була покірність. Жінки, діти й раби не коритимуться нікому.

Більше не буде моральності, любові до порядку, і зрештою, більше не буде чесноти.

У «Бенкеті»[1] Ксенофонт по-простецькому описує республіку, народ якої зловживає рівністю. Кожен гість по черзі розповідає, чому він задоволений собою. «Я задоволений собою, — каже Хармід, — через свою бідність. Коли я був багатим, я мав запобігати перед наклепниками, знаючи, що скоріше вони заподіють мені шкоду, ніж я їм; республіка постійно вимагала від мене нових виплат; я нікуди не міг виїхати. А відтоді як я став бідним, я маю авторитет; ніхто не загрожує мені, я сам загрожую іншим; можу піти з дому, можу залишитись. Багачі тепер,  узрівши  мене, піднімаються  із  своїх  місць,  щоб  дати  мені пройти. Тепер я цар, а був рабом; я сплачував республіці податок, тепер же республіка мене годує; я більше не боюся втратити, я сподіваюсь придбавати».

Народ  опиняється  в  такій  скруті,  коли  ті,  кому  він  довірився, намагаються  розбестити  його,  щоб  приховати  власну  розбещеність.

Щоб народ не помітив їхнього честолюбства, вони говорять лише про велич народу, а щоб він не усвідомив, наскільки вони жадібні, вони постійно плекають жадібність у ньому.

Розбещеність  посилюватиметься  серед  тих,  хто  розбещує  інших, і серед тих, кого вже розбещено. Народ розкраде всю державну скарбницю; сумістивши керування суспільними справами з лінощами, він забажає сумістити і насолоди розкоші з власною бідністю.

Та з огляду на його лінощі й прагнення до розкоші, метою його устремлінь може бути лише державна скарбниця. Тож  не  варто  дивуватись,  коли  голоси  продаються  за  гроші.

 Ніхто не захоче дати народові багато, не розраховуючи ще більше від нього відібрати; та щоб це відібрати, потрібен державний переворот.

Чим більшою видаватиметься користь, що її народ має від свободи, тим ближче від підходитиме до моменту, коли доведеться її втратити.

З’являються  дрібні  тирани,  яким  притаманні  ті  ж  самі  пороки, що й великому. Те, що ще залишилось від свободи, незабаром перестануть терпіти.

Постане єдиний тиран, і народ втратить усе, навіть вигоди від своєї розбещеності.

Отже, демократія повинна уникати двох крайнощів: духу нерівності, що веде її в напрямку до правління аристократії чи однієї людини, і духу крайньої рівності, що веде її до одноосібного деспотизму так само неминуче, як одноосібний деспотизм закінчується завоюванням країни.  

Щоправда,  ті  особи,  що  розбещували  грецькі  республіки,  не завжди  ставали  тиранами.  Вони  більше  переймалися  красномовством, ніж військовим мистецтвом; крім того, у серцях усіх греків жила непримиренна ненависть до тих, хто повалив республіканську владу, і тому анархія вела до розпаду, а не оберталась на тиранію.

Проте   Сіракузи,   що   розташовувались   посеред   численних дрібних олігархій, котрі перетворились на тиранії, Сіракузи, чий сенат майже не згадують історики, зазнали бід, не спричинених звичайною  розбещеністю.  У  місті  цьому  —  то  вільному,  то  пригнобленому,  рівною  мірою  битому  і  своєю  свободою,  і  поневоленням, що завжди налітали на нього зненацька, як буря, і незмінно готовому,  попри  міцні  позиції  за  кордоном,  на  революцію  за  щонайменшого поштовху ззовні, — було величезне населення, перед яким  стояв  єдиний,  жорстокий  вибір:  або  підкоритись  тиранові, або самому бути ним.

---

[1] Ксенофонт, «Symposium», 4.30—31.Епоха просвітництва

Текст з http://www.lnu.edu.ua/faculty/pravo/TG/spirit.pdf

Гострі кути права на спадкування

Спадкові спори на сьогодні є одними з найпоширеніших спорів, які розглядаються та вирішуються судами України.

Так, згідно даних Звіту судів першої інстанції про розгляд у порядку цивільного судочинства (Форма 2Ц), який складається та оприлюднюється Державною судовою адміністрацією України, за перше півріччя 2014 року до судів першої інстанції надійшло справ зі спорів про спадкове право 27 725. Для порівняння за той же період -  справи про трудові спори 10 452 штук, спори про право власності та інші речові права 17 669 штук.

Спори, пов`язані зі спадкуванням, полягають як у виникненні спірних питань з приводу прийняття спадщини спадкоємцями, усунення від спадкування, визнання недійсними заповітів, тощо. Крім наведеного, значне місце посідають спори кредиторів спадкодавця зі спадкоємцями з приводу набуття останніми внаслідок вступу у право спадкування як прав, так і обов`язків померлого.

На останніх спорах варто зупинитись детальніше, оскільки не всі спадкоємці знають, що може потягнути за собою простий візит до нотаріуса та написання заяви про прийняття спадщини свого родича або іншого заповідача. Та не всі кредитори впевнено себе відчувають залишившись сам на сам зі спадкоємцем свого боржника. 

Перелік якостей, якими має володіти професійний суддя

Судова влада, що діє в сфері соціальних і міжособистісних конфліктів, використовується як необхідний компонент системи засобів упередження, стримування, гальмування, протидії процесам, що дестабілізують життя суспільства. За цієї обставини судова влада повинна виправдовувати ті надії, що покладаються на неї суспільством у боротьбі зі злочинністю, бути відповідною високим моральним вимогам до своєї діяльності по зміцненню громадського порядку^[1].

Правосуддя забезпечує дотримання прав і свобод громадян та їх захист  у разі порушення, а отже є гарантом законності та правопоряд­ку у суспільстві. Значення судових органів у сучасних державах полягає ще й у тому, що вони виступають своєрідним регулятором стосунків у суспільстві, яке скла­дається з різних, груп та індивідів з відмінними цін­ностями, сподіваннями, інтересами. Система правосуддя має розв'язувати конфлікти, що виникають між окремими громадянами, між групами грома­дян, між окремим громадяни­ном та державою.

Як визначається Великою хартією суддів, прийнятою Консультативною радою європейських суддів 17.10.2010^[2], яка являє собою фундаментальні принципи врегулювання статусу суддів, судова влада є однією з трьох гілок влади будь-якої демократичної держави. Її місія полягає у тому, щоб гарантувати саме існування верховенства закону і, таким чином, щоб забезпечити належне застосування закону в неупередженій, справедливій ​​і ефективній манері.

Безумовно, виключно суддя, що професійно володіє навиками та вміннями реалізовувати засадничі компоненти судової системи може бути допущений до вчинення правосуддя і цьому питанню приділяється дуже значна увага з боку компетентних органів не тільки нашої країни, але й в закордонних державах і навіть міжнародних організаціях. 

Отже, розглянемо найголовніші якісні показники судді, якими він зобов`язаний володіти з метою займання свого статусу та допущення його до суддівської роботи з попереднім їх умовним розподілом на професійні (ділові) та особистісні риси, які як буде далі доведено тісно пов`язані між собою та переплетені. 

Венеціанська комісія та великі сподівання на незалежного критика

Дуже часто, для того щоб побачити ситуацію об`єктивно, такою якою вона є насправді,  необхідно подивитись на неї з іншого боку, так ніби вперше.  

Суб`єктивізм це добре, але, загалом, саме для  суб`єкта який споглядає та оцінює. 

Натомість, мислення в державним масштабах просто зобов`язане тяжити до об`єктивності. 

«Об`єктивність як філософське поняття, що означає характеристику предмета, зміст знання чи спосіб існування (дійсності), яка полягає в їхній незалежності від людської свідомості (суб'єкта пізнання).

Об'єктивність як риса характеру - здатність розглянути питання, що є предметом дискусії, відсторонено, незважаючи на особисті уподобання чи вигоду.

Об’єктивна істина - правильне відображення в свідомості людей, у положеннях науки дійсності, реального світу.» http://uk.wikipedia.org/wiki. 

Зрозуміло, що все той же суб`єктивний чинник окремих осіб, органів державної влади, які формують та реалізують державну політику, завжди буде заважати встановленню об`єктивної оцінки  суспільного життя та шляхів вирішення його нагальних питань. 

Натомість, в даному випадку, дієвим інструментом виступає обґрунтована критика діянь та рішень, яка має на меті виявлення протиріч, помилок та передумов їх виникнення, аналіз, обговорення теми з метою її оцінки, результатом чого є інша думка, точка зору, максимально наближена до об`єктивної.   

На мою думку, дуже корисним на сьогодні, не дивлячись на наявність значної кількості досвідчених, професійних, з високими моральними якостями юристів, які здатні надати консультацію державного (міждержавного) рівня (нажаль автор жодного не знає, але десь вони є), наявність міждержавного органу, установи, який би користуючись своїм статусом поважності, колегіальності та незаангажованості, могли надавати висновки з проблемних питань. 

Маю сподівання, таким органом, з яким Україна останні 5 років дуже тісно співпрацює, є  Європейська комісія за демократію через право (Венеціа́нська комі́сія ). 

Венеціанська комісія це дорадчий орган Ради Європи з питань конституційного права, котрий надає висновки про відповідність проектів законодавчих актів європейським стандартам та цінностям. 

Комісія є форумом, в ході якого країни можуть обмінюватися інформацією, вчитися один у одного, обговорювати ідеї і проекти, пов'язані з конституційними питаннями.

При цьому, не варто плутати Раду Європи (eng. Council of Europe), яка є  міжнародною організацією 47 держав-членів в європейському просторі, з Радою Європейського Союзу — законодавчою гілкою влади Європейського Союзу.

Членство у Раді Європи відкрите для всіх європейських держав, які визнають принцип верховенства права і гарантують основні права людини і свободи для своїх громадян.

Один з найбільших успіхів Ради це Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, яка слугує основою для Європейського суду з прав людини.

Рада Європи була заснована після промови Уінстона Черчілля в університеті Цюріху 19 вересня 1946 року незабаром по завершенні Другої Світової Війни, в котрій він закликав до створення «сполучених держав Європи» на зразок Сполучених Держав Америки. Рада була офіційно заснована 5 травня 1949 року Лондонською Угодою, підписаною десятьма країнами-засновниками. Цей договір зараз відомий як Статут Ради Європи. Основною статутною умовою для вступу країн до Ради Європи (РЄ) є визнання державою-кандидатом принципу верховенства права, її зобов'язання забезпечити права та основні свободи людини всім особам, які знаходяться під її юрисдикцією, та ефективно співпрацювати з іншими державами з метою досягнення цілей РЄ.

Штаб-квартира Ради Європи знаходиться у Страсбурзі на французько-німецькому кордоні. 

Венеціанська комісія як орган Ради Європи, створена в травні 1990 року в складі  18 держав – членів Ради Європи та станом на сьогодні налічує 60 держав-членів, серед яких є і Україна.

Висновки Венеціанської комісії є корисною критикою, яка заснована на логічності та розумності, принципових питаннях права. 

  До найвизначніших висновків Венеціанської комісії можна віднести: