Про занепад принципу демократії. Про дух законів (De l'esprit des lois, 1748). Ш.Л. Монтеск`є.

Занепад принципу демократії має місце не лише тоді, коли зникає  дух  рівності,  а  й  тоді,  коли  дух  рівності  доводять  до  крайності і кожен прагне бути рівним тим особам, котрих обрали правити.

Тож народ, вирішивши, що не має сили терпіти навіть ту владу, яку сам доручив іншим, бажає все робити сам: розглядати питання замість сенату, виконувати закони замість посадовців і судити замість суддів.

Тоді  в  республіці  чесноти  більше  не  існує. 

Люди  бажають  виконувати  функції  посадовців,  тому  останніх  більше  не  поважають. Постанови  сенату  більше  нічого  не  важать,  тож  ніхто  більше  не зважає на думку сенаторів і, отже, на думку старійшин. А коли немає  поваги  до  старійшин,  не  буде  поваги  і  до  батьків;  чоловіки  не діждуться  шанобливого  ставлення  з  боку  дружин,  а  хазяїни  — послуху від слуг. Кожен буде пройнятий духом сваволі; виконання наказів сприйматиметься як такий же тягар, яким раніше була покірність. Жінки, діти й раби не коритимуться нікому.

Більше не буде моральності, любові до порядку, і зрештою, більше не буде чесноти.

У «Бенкеті»[1] Ксенофонт по-простецькому описує республіку, народ якої зловживає рівністю. Кожен гість по черзі розповідає, чому він задоволений собою. «Я задоволений собою, — каже Хармід, — через свою бідність. Коли я був багатим, я мав запобігати перед наклепниками, знаючи, що скоріше вони заподіють мені шкоду, ніж я їм; республіка постійно вимагала від мене нових виплат; я нікуди не міг виїхати. А відтоді як я став бідним, я маю авторитет; ніхто не загрожує мені, я сам загрожую іншим; можу піти з дому, можу залишитись. Багачі тепер,  узрівши  мене, піднімаються  із  своїх  місць,  щоб  дати  мені пройти. Тепер я цар, а був рабом; я сплачував республіці податок, тепер же республіка мене годує; я більше не боюся втратити, я сподіваюсь придбавати».

Народ  опиняється  в  такій  скруті,  коли  ті,  кому  він  довірився, намагаються  розбестити  його,  щоб  приховати  власну  розбещеність.

Щоб народ не помітив їхнього честолюбства, вони говорять лише про велич народу, а щоб він не усвідомив, наскільки вони жадібні, вони постійно плекають жадібність у ньому.

Розбещеність  посилюватиметься  серед  тих,  хто  розбещує  інших, і серед тих, кого вже розбещено. Народ розкраде всю державну скарбницю; сумістивши керування суспільними справами з лінощами, він забажає сумістити і насолоди розкоші з власною бідністю.

Та з огляду на його лінощі й прагнення до розкоші, метою його устремлінь може бути лише державна скарбниця. Тож  не  варто  дивуватись,  коли  голоси  продаються  за  гроші.

 Ніхто не захоче дати народові багато, не розраховуючи ще більше від нього відібрати; та щоб це відібрати, потрібен державний переворот.

Чим більшою видаватиметься користь, що її народ має від свободи, тим ближче від підходитиме до моменту, коли доведеться її втратити.

З’являються  дрібні  тирани,  яким  притаманні  ті  ж  самі  пороки, що й великому. Те, що ще залишилось від свободи, незабаром перестануть терпіти.

Постане єдиний тиран, і народ втратить усе, навіть вигоди від своєї розбещеності.

Отже, демократія повинна уникати двох крайнощів: духу нерівності, що веде її в напрямку до правління аристократії чи однієї людини, і духу крайньої рівності, що веде її до одноосібного деспотизму так само неминуче, як одноосібний деспотизм закінчується завоюванням країни.  

Щоправда,  ті  особи,  що  розбещували  грецькі  республіки,  не завжди  ставали  тиранами.  Вони  більше  переймалися  красномовством, ніж військовим мистецтвом; крім того, у серцях усіх греків жила непримиренна ненависть до тих, хто повалив республіканську владу, і тому анархія вела до розпаду, а не оберталась на тиранію.

Проте   Сіракузи,   що   розташовувались   посеред   численних дрібних олігархій, котрі перетворились на тиранії, Сіракузи, чий сенат майже не згадують історики, зазнали бід, не спричинених звичайною  розбещеністю.  У  місті  цьому  —  то  вільному,  то  пригнобленому,  рівною  мірою  битому  і  своєю  свободою,  і  поневоленням, що завжди налітали на нього зненацька, як буря, і незмінно готовому,  попри  міцні  позиції  за  кордоном,  на  революцію  за  щонайменшого поштовху ззовні, — було величезне населення, перед яким  стояв  єдиний,  жорстокий  вибір:  або  підкоритись  тиранові, або самому бути ним.

---

[1] Ксенофонт, «Symposium», 4.30—31.Епоха просвітництва

Текст з http://www.lnu.edu.ua/faculty/pravo/TG/spirit.pdf